|
весь лїс жив у радощах, бажає, —
вже пастушок з пастушкою гуляє…
Батіста.
Бездушнії хмарки на небесах
пишають ся життєм в його красках:
блїді, що розлились геть-геть серпанком,
неначе тужать, за веселим ранком, —
— а чорні, злоті на краях, грізні,
і сїрі та кругляві, радісні,
й рожевії, що вечером пливуть, —
його душею всї вони живуть.
У всїм, що наш Мистець творив, у всїм:
в гаях нїмих і в нагих, сїрих скелях,
в потрухлих дубах, що роздер їх грім,
У всїм щось людське бачать наші очі.
Він відчувати вчив нас душу ночі.
Парис.
Нас як би під опівніч він збудив
і сяйвом чарів душу осїнив.
Він научив нас тїшитись, як дїти,
Усїм, що день новий несе, радїти,
красу у формах всїх відчути —
і в тім усїм своє життя збагнути.
Жінки і квіти і блакитні хвилї
і шовки, золото, їх блиски осяйні,
високі мости, балка на веснї,
при жерелах веселі Нїмфи милі,
і все, про що лиш кождий мріє,
і що тут коло нас живе, яснїє:
все мусїло в його душі буяти,
щоб потім чарами всїма засяти!
|
