Лиш двері ті, що з вулиці в садок ведуть,
І спать лягай і спокій дай мені.
Запер я двері до садка, проте…
Де Аполлон стоїть, отой що з пісківця,
Кількоро в затінку отам край водограю,
Один на сфінксі сів собі. Його
Не видно нам, тис перед ним стоїть.
Не по жебрацьки, лиш по старосвітськи
Зодягнені, як на ритовинах бува.
Хто так сидить без руху, як оце вони,
Жахливо-мовчки, й мертвії встромивши очі,
На тебе, мов в пусте повітря, спогляда —
Ні, то не люди. Хай Вельможність Ваша
Не сердяться, одначе стати поруч них
Я не насмілився б нізащо в світі.
Дасть біг, вони до ранку й зникнуть, а тепер —
Вельможний пан дозволять — засовцем
Запру я хатні двері й покроплю
Замок свяченою водою. Бо ніколи
Таких людей не бачив я на очі
Й очей таких немає у людей.
(Одну хвилину походжає в задумі сюди й туди. З-за сцени чути тужну й зворушливу гру скрипки, зразу дальше, згодом щораз то ближче, вкінці звуки пливуть теплою та повною хвилею, наче б із сусідньої кімнати).
О, музика?
Та й дивно так вона займає душу!
Невже й мене його безглуздя помутило?
Здається, за свій вік увесь з людських скрипок
Таких я звуків не чував ніколи…
