З тупим безглуздям на виду, простоволосу —
Страховище мені замість живої тварі
Ти кинув, гидко внівець повернувши
Її принаду чарівну своїм лукавством.
За те й зненавидів тебе я так, як завжди
Ненавидів таємним прочуттям, і геть
Тікав від тебе.
Й зглянулась нарешті доля
На мене й серце зламане, що в ньому
Братання твого вплив отруйний знівечить
Не встиг іще всіх поривів до тла, надхнула
Твердою хіттю й за високую мету
На смерть мене гірку послала від оцього
Кинджалу вбійницького, що звалив мене
В рів придорожній. Там лежу я й досі
Й поволі тлію за таке, чого ніколи
Твій ум не зрозуміє. А проте я тричі
Щасливий проти тебе, що нічим нікому
Не був, як і ніхто нічим тобі.
(Відходить).
КЛЯВДІО
Авжеж.
Нічим нікому я й ніхто нічим мені.
(Підіймаючись поволі):
Як той лихий комедіянт на сцені —
На слово початкове прийде він і скаже,
Що мав сказать, і йде, тупий на все й байдужий,
Сам не зворушений своєї мови звуком
Глухим, ні інших нею не зворушить:
Так я тепер цю сцену життьову
Пройшов усю без сили й без пуття.
Чому мене це стріло, Смерте? Чом аж ти
Мене навчити мала бачить це життя
Увіч і всуціль, не як крізь заслону,
І в серці щось збудивши, так і відійти?
Чому дитячий ум про світу цього справи
Снує такі розкішні прочування,
Що справжня дійсність опісля морочить думку
Й безглуздим жахом спогадів сповняє душу?
Чом отака нам скрипка не дзвенить,
Розбуджуючи тайний світ надземний,
Що десь глибоко в серці нашему дріма,
Від нашої свідомости закритий,
Мов ті квітки занесені густою рінню?
Коли б я міг з тобою буть, де лиш тебе
Одну я чув би, без пустої замороки!
Й я можу буть! Вчини, як нахвалялась: мертве
Було моє життя — так ти життям будь, Смерте!
Чому мені, що не спізнав обох, доконче
Тебе звать смертю, а життям те, що було?
