МОЛОДА ДІВЧИНА
А все ж як гарно це було… Ти вже й забув?
Хоч ти вразив мене, ще й як тяженько…
Та що ж на світі болем не кінчалось?
Так мало я днів радісних зазнала,
Але ті дні були мов сон чудовий!
Квітки перед вікном, мої квітки,
Спінет малий, розбитий, шафка, де
Листи твої складала я і все, щонебудь
Ти дарував мені коли… всі ті дарунки
— Не смійся — все було таке прегарне
Й живими, любими устами промовляло!
Було, як піде дощ по вечорі парнім,
А ми біля вікна як станем — ах!
Дерев тих мокрих пахощі! — Минулось,
Умерло все, що в тім було живого!
Й лягло в кохання нашого маленькім гробі.
А все ж було це гарно, а що так було,
Причиною був ти. А що ти після того
Жорстоко кинув геть мене, як квітку кине
Дитина, досхочу награвшися… мій Боже,
Не мала ж я чим прив'язать тебе до себе.
(Мала павза).
Коли ж останній той твій лист прийшов недобрий,
Я вмерти думала. Не щоб докучить
Тобі, кажу я це. Й листа до тебе
Прощального писать збиралася, без скарг,
Без гніву й жалощів несамовитих,
Лиш так, щоб по мені та по моїм коханні
Заплакать мусів ти ще раз і затужить
Хоч трішечки, коли вже вороття не буде.
Та не писала я його. Бо й нащо?
Чи то ж я знала, скільки серця твого
Було у тім, що бідну голову мою
В жар кинуло й мені так очі засліпило,
Що в білий день я наче уві сні ходила?
Невірний, хоч би як бажав, не стане вірним,
А що вже вмерло, того й сльози не оживлять.
Та й не вмирають з цього. Й аж нимало згодом,
Після важких та довгих злиднів, смерть
Прийшла на мене. Й бога я тоді молила,
При тобі щоб була в останнюю годину.
Не як страховище, щоби тебе тривожить,
Ні — так лиш, як коли вина хто вип'є чарку
І в той мент запах нагада йому
Якусь давно забуту любу розкіш.
