Як часто я стояла тут і в нічку темну
Його ходи як жадно дослухалась,
Коли, бувало, страх блідий мене з постелі
Зжене, а він не йде, а тут година друга,
Ба й третя б'є й на світ займатись почина…
Як часто… Він про те не знав ніколи.
І вдень же ж я не раз сама сиділа.
Рука чи квіти підлива, чи з подушок
Пил струшує, клямки мосяжні витирає,
Й так день мина; та голові немає діла.
Й біжать понурим колом прочуття,
Важкі мов сонні привиди, а серце
Стиска таємний біль, знать нерозлучний
Із материнства тайною святою,
Недовідомою й усьому, що живе
Й ворушиться на цьому світі, рідний.
Але мені вже не судила доля
Цим солодко-душним та боляче-живущим
Минулого життя повітрям дихать.
Я ж мушу йти, йти відси…
Її ти не завернеш.
Хай я хоч раз тобі устами цими
Тремтючими, що туго все стискалися
Й мовчали гордо, хай отак перед тобою
Навколішках…
Вона ж не хтіла йти! Хіба не бачив?!
Так що ж ти силуєш її, жорстокий?
Я того не відчув! Скрізь пусто й глухо! Чи
Хоч раз я чув, що всім мого буття корінням
Я пнусь до неї, тремтючи, й її приява,
Мов близькість божої істоти, дивним жахом
Мене проймає наскрізь і струмком живим
Людської туги й розкоші й жалю сповняє?!
