(Коли він іде до дверей праворуч, тим часом тихенько розгортається запона і в дверях стає Смерть зі смичком у руці та скрипкою за поясом. Вона спокійно дивиться на Клявдія, що, вжахнувшись, відскакує назад).
Безумний, невимовний жах мене пройма!
Чом ти, музико, так чарівно грав,
А глянути на тебе — судорга зайде
Й за горло стисне й волос дуба стане?!
Геть відціля! Ти смерть. Чого тобі тут треба?
Боюсь тебе. Йди геть! Скричать несила,
Хто кликав, хто впустив тебе сюди? Геть відси!
Я не страховище, я не кістяк!
З родини Діоніса та Венери,
Могутній бог душі стоїть перед тобою.
Коли в гулящий час, в вечірню літню пору,
Повітрям злотосяйним лист на землю злинув —
То від мойого подиху ти стрепенувся,
Що сонно круг усього спілого віта;
Коли бурхлива хвиля теплих почувань,
Тремтючи, душу залила твою,
Коли в раптовому здриганні
Безкрає рідним об'явилося тобі
Й коли ти, у великий круговий танок
Пірнувши, світ увесь прийняв за свій:
У кожную великую годину,
Що жахом пройняла твою земну подобу —
То я торкнув тебе у глибині душі
Своєю силою таємною, святою.
Холоне.
Ти зваж лиш: поки лист спаде на землю,
Свій сік увесь він виссе до останку!
Мені до того ще далеко: я не жив!
Пливуть із темною водою,
