МОНОЛОГ КЛЯВДІЯ
(З ДРАМАТИЧНОЇ ПОЕМИ „ДУРЕНЬ І СМЕРТЬ“)
Вже блеск позолотив верхи далин,
Повивши в сонці їх повітря вогким скливом,
А в вишині пливе вінок хмарин
Біленьких в злотих рамах з тоном сивим:
Отак мистці малюють у минулім
Хмарки, що встіл мадонни розтягнулись.
На схилі сплять хмарок блакитні тіні,
А тінь гори сповнила дальний діл
І потьмарила зелень полонини.
Та верх горить ще в сонці в повні сил.
Як рідні ж для моєї туги мук
Самітні жителі на дальних схилах,
Яким майно, що виросло зпід рук,
Надгороджа приємну втому тіла!
Чудовий буйний вітер, що біжить
Уранці босоніж пахким лугом —
Із сну їх будить; диких бджіл тремтить
Прозорий рій і божа синь кругом.
Природи світ став трудовим їх домом,
З усіх бажань їх зов його скиглить,
У змінній грі приливу сил і втоми
Вони знаходять щастя теплий слід.
А вже покотився сонця злотий круг
В далеких мор зеленистий криштал;
Ще крізь дерева видно блесків рух,
А вже червоний дим і жару вал
Сповняє береги, де повно селищ,
Що в дужих кораблях діток своїх —
Плем'я величне, хитре і веселе —
Гойдають пальцями наяд морських.
Вони шмигляють в далях, наче в диві,
По хвилях тихих, що не тяв чардак,
І гоять горя й болю кожний знак.
Так бачу я пуття і благо в далі
І завжди з тугою туди дивлюся,
Коли ж на близь ізблизька гляну в жалі —
Глухе все й я у ранах смутку в'юся.
І бачу, як з життям, що я прогаяв,
|
