нерідко турбувало місцеву адміністрацію та навіть дворянські станові органи управління. Так, 1868 р. датується «Записка» волинського губернського предводителя дворянства, князя М. Імеретинського «Про зловживання з розмноження польської шляхти та безладу у справах осіб, які відшукують дворянство та затверджених Герольдією». У ній автор, перш за все, звертає увагу на отримані ним новітні статистичні дані про чисельність дворян в імперії: «…в 49 губерніях та областях європейської Росії налічується до шістдесяти мільйонів жителів (56,330,000). Спадкового ж дворянства нараховується чоловічої статі – 304,000; обох статей шістсот десять тисяч душ. Відповідно дворянство складає 1%»[1].
Однак, незабаром М. Імеретинський, взявши до уваги дані, які опрацював професор Лохвицький за регіональним розподілом привілейованого стану, дійшов висновку про непропорційно велику кількість польської шляхти в «Південно-Західному краї» (тобто в Правобережній Україні). У цьому контексті, досить показовим є наступний уривок з його «Записки»: «рицарство остзейських губерній, «бояри» – в Бессарабії, нащадки «генеральної старшини» в Малоросії [курсив – наш], мурзи в Тавриді та інші вищі стани інородців – все це обернене в спадкове дворянство імперії і все це більш або менш їй віддано, зливається з нею і не подумає підняти руки на Російську вітчизну, яка встановила підвладні їй народи…»[2]. Звісно, основним лейтмотивом стало звинувачення (особливо на фоні подій 1863–1864 рр.) польської шляхти в ненадійності та невірності Російській імперії. Однак характерно, що нобілітовані нащадки козацької старшини Лівобережної України, за великим рахунком справедливо названі у числі відданих державній владі. Відтак, варто вказати на такий аспект проблеми як соціально-матеріальна та політична мотивація процесу надання дворянства регіональним елітам.
