По суті, прийняття указу 1835 р. остаточно розв'язало для колишньої козацької старшини й їхніх нащадків проблему, яка все ще залишалася до кінця не вирішеною від часів ліквідації Гетьманщини.
Незважаючи на те, що представники руху за визнання імперською владою колишніх старшинських рангів, без сумніву, керувалися власними класовими інтересами, водночас їхня діяльність мала і ширший підтекст, оскільки сприяла підвищенню місцевого патріотизму. Прикметно, що багато активних учасників процесу вже отримали ранги, співвідносні дворянству. Так, Михайло Милорадович, Василь Полетика, Адріян Чепа, Василь Чарниш і Федір Туманський були відомими шляхетними та заможними особами, котрі мали чини відповідно до «Табеля про ранги». Коли боротьба перейшла в затяжний характер, багато нащадків невизнаних дворян все-таки отримали дворянство завдяки своїй службі. Особливо полегшеною така процедура стала в ході наполеонівських воєн. Варто зазначити той факт, що після оприлюднення указу 1835 р. не відбулося помітного збільшення кількості лівобережного дворянства (Полтавська та Чернігівська губернії). Навпаки, чисельність «благородних» осіб продовжувала зменшуватися: зокрема, у Чернігівській губернії з 12 006 у 1834 р. до 10 551 у 1850 р.; у Полтавській губернії – з 10 988 у 1834 р. до 10 875 у 1850 р.[1].
Як вже наголошувалось вище, характерною рисою як процесу нобілітації козацької старшини, так і загалом уточнення та доповнення дворянських родовідних книг була часта подача недостовірних відомостей. Водночас прослідковувалося намагання спеціальних ревізійних комісій обмежити певною
- ↑ Кабузан В.М., Троицкий С.М. Изменения в численности, удельном весе и размещении дворянства в России в 1782–1855 гг. // История СССР. – 1971. – Т. 4. – С. 164; Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 224.
