відхилялись, а також місцеву комісію, яка приймала до розгляду такі документи. Карались й ті, хто хотів, але не зміг довести своє благородне походження. Проте невдовзі це розпорядження скасували[1]. На думку З. Когута, така поведінка генерал-губернатора опосередковано засвідчила бажання влади уникнути появи надмірної кількості привілейованих родів, значну частку яких представляла колишня козацька старшина, а серед них і «запеклі» автономісти[2].
Проаналізовані архівні матеріали дають змогу детально простежити роботу дворянських зборів з надання «благородного» статусу. Зокрема, 27 березня 1792 р. чернігівський губернський предводитель С. Масюков інформував М. Кречетнікова про результати розгляду на останніх зборах доказів на отримання дворянства від жителів Чернігова та Чернігівського повіту, що сплачували подушний податок. Так, з 114 справ (851 чол.) «визнано достойними для внесення в родовідну книгу» 56 родів (459 чол.), відмовлено – по 58 справам (402 чол.). Характерно, що понад 25% з цих справ представляли чернігівські «прохачі» (29 справ), решта – повітові (85 справ)[3]. Схожі тенденції були притаманні й для населення інших українських губерній, в тому числі й правобережних. Наприклад, в той же період (березень 1792 р.) дворянські збори Київського повіту Київської губернії відмови в отриманні титулу 88 родам, і надали його 47 родам[4].
Більш конкретне уявлення щодо показників такого явища дозволяє отримати аналогічна відомість Новгород-Сіверського намісництва (див. табл. 3):
- ↑ Миллер Д. Очерки из истории и юридического быта старой Малороссии: Превращение козацкой старшины в дворянство // Киевская старина – 1897. – № 3. – С. 363–368
- ↑ Когут З. Російський централізм і українська автономія: Ліквідація Гетьманщини, 1760–1830. – К.: Основи, 1996. – С. 219.
- ↑ ЦДІАК України, ф. 736, оп. 1, спр. 1006 (ч. III), арк. 272.
- ↑ Там само. – Арк. 251.
