Фактично завершальним нормативно-законодавчим актом в історії дворянства вже неіснуючої Російської імперії стало 12 (25) листопада 1917 р., коли в «Газеті Тимчасового Робітничого та Селянського уряду» було опубліковано декрет «Про ліквідацію станів та цивільних чинів», затверджений Всеросійським ЦВК Ради народних комісарів РСФРР.
У ньому вказувалося, що «всі існуючі донині в Росії стани та становий поділ громадян, станові привілеї та обмеження, станові організації і установи, а рівно і всі цивільні чини ліквідовуються» (ст. 1), а «майно дворянських станових установ негайно передається відповідним земським самоуправлінням» (ст. 3)[1].
У цілому, оцінюючи ефективність дворянської політики всіх урядів Російської імперії, що визначала правовий статус і соціально-економічні привілеї панівної верстви протягом другої половини ХІХ – початку XX ст., варто погодитися з думкою сучасного американського історика С. Беккера про те, що «до великих реформ російське дворянство являло собою привілейований стан, який володів значними земельними багатствами, займав домінуючі позиції на службі державі і виняткове становище в суспільстві». Однак вже безпосередньо напередодні революції 1917 р. ця соціальна категорія у законодавчому вимірі перетворилася на правову фікцію, зафіксованою лише в «Зводі законів» і свідомості традиціоналістів[2]. Додамо, що з огляду на фактичний правовий статус, дворянство практично вже не ототожнювалося з конкретними соціальними чи політичними прерогативами, втративши консолідованість і чинники впливу на суспільне життя.