особи, які займали посади не нижче 5-го класу та в званні дійсного статського радника. Військовослужбовцям необхідно було мати звання не нижче полковника або капітана 1-го рангу[1]. Вказані обмеження запроваджувалися з огляду на те, що, наприклад, орденом св. Володимира 4-го ступеня масово нагороджувалися за вислугу років і за значні благодійні пожертвування.
Однак, чи не найголовнішим положенням цього указу, виявилось скасування норми 1815 р. про права на отримання спадкового дворянства особі після досягнення повноліття і вступ на відповідну службу в разі, якщо його дід і батько знаходилися бездоганно на службі в чинах, які дозволяли особисте дворянство (правда, не менше 20 років кожен). Наслідком цього стало різке зменшення випадків отримання особистими дворянами спадкового статусу цього титулу. Стосовно ж іншої частини указу, то відтепер право внесення безземельних дворян у губернські родовідні книги передавалось зборам предводителів і депутатів дворянства. При цьому ті, хто не володів нерухомістю вносилися до книги тієї губернії, де маєтком володіли їхні предки.
На початку XXI ст. сталися також зміни у повноваженнях депутатських зібрань, обумовлених специфікою пореформеного періоду. Зокрема, указ від 10 червня 1902 р. під назвою «Про вдосконалення дворянських установ та перегляд законоположень про ці установа», розширив їхню компетенцію, адже крім розгляду матеріалів і доповідей підготовлених для майбутнього губернського зібрання, вони де-факто обговорювали й питання, передані їм для вивчення урядом. Крім того, ще з середини 1880-х років у роботі дворянських депу
- ↑ Об условиях приобретения прав потомственного дворянства и о порядке внесения дворянских родов в родословные книги (№ 18681) // ПСЗРИ. – Собр. 3-е. – Т. XX (1900). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1902. – С. 551–552.
