Цю ж мету переслідували й інші заходи фінансового характеру: зниження відсотків по позиках поміщикам-боржникам, створення дворянських кас взаємодопомоги та ін. Натомість в умовах напруженої внутрішньополітичної боротьби, більша частина дворянства (перш за все, спадкова) справедливо вбачала у владі захист і заступництво.
Необхідно наголосити на тому, що до початку XX ст. дворянство особливо помітно перестало бути однорідною спільнотою у соціальному та політичному вимірах. Зокрема, відносно невелика, однак надзвичайно активна частина поміщиків, яка зуміла пристосуватися до нових ринкових потреб і перебудувати відповідно ним власне господарство на капіталістичний лад, все більш позитивно сприймала ліберальну ідеологію. Представники цієї категорії все частіше відігравали провідну роль у багатьох земствах, ратували за суворе дотримання законності та відмову від застосування надзвичайних заходів (особливо у 1905–1907 рр. і період столипінської політичної реакції), розширення прав місцевого самоврядування і, відповідно, скорочення бюрократичного апарату. Відтак, спостерігалася тенденція до консолідації опозиційних ліберальних кіл, зокрема й за рахунок приєднання до них частини дворянства.
Аналіз становища дворянства за правління Миколи II дає підстави акцентувати увагу на окремих законодавчих актах, які в першу чергу зумовили визначали зміни в його правовому статусі, принаймні у частині норм набуття благородного звання, реформування корпоративної організації та ін. Так у 1900 р., указом «Про умови набуття права спадкового дворянства та про порядок внесення дворянства в родовідні книги», помітно корегувався порядок отримання дворянства для осіб, нагороджених деякими орденами. Так, відтепер отримання ордену св. Володимира 4-го ступеню давало право лише на особисте дворянство. Натомість орден св. Володимира 3-го ступеню дозволяв клопотати про спадкове. Ним нагороджувались лише
