Ця норма, що в деякій мірі сприяла економічному потенціалу дворянського стану, з 1893 р. поширилась і на нерухоме майно.
Характерно, що у 1898 р., тобто за правління імператора Миколи II, дію цього закону було поширено й на виморочне нерухоме майно особистих дворян, що знаходилося в межах міст. Адміністрація ж останніх мала право розпоряджатися лише рухомими об’єктами власності вказаної соціальної категорії[1]. Завдяки цим законам дворянство почало додатково отримувати досить значні капітали. Так, протягом 1883–1892 рр. у межах європейських губерній Російської імперії у їхню власність перейшли виморочні землі, кошти та цінні папери на 3 млн руб. У цьому відношенні варто враховувати й той факт, що згідно з тогочасним звичаєвим правом (а в деякій мірі і тодішнім законодавством) виморочність траплялася досить рідко, адже за відсутністю близьких родичів, майно передавалося далеким, а інколи навіть близьким людям. Звісно, по відношенню до дворянства, така схема нівелювалася прискіпливим контролем держави.
Вступ на престол Миколи II (1894–1917), що стався в умовах соціально-економічної та політичної кризи, водночас із намаганням зберегти основи реакційного курсу Олександра III, зумовив постійне лавірування нового імператора і це проявлялось, насамперед, у періодичних поступках «духу часу» (в тому числі й революційного) та спробах зміцнити основу самодержавного правління. Саме в рамках такої теоретичної конструкції варто розглядати завершальний етап історії імперської держави та вищої соціальної категорії її населення. Так, приймаючи 17 січня 1895 р. у Зимовому палаці депутації від
- ↑ О предоставлении выморочных городских недвижимостей потомственных дворян, обращаемых в собственность городов, в пользу дворянских обществ и поступающих в казну выморочных движимых имуществ в пределах городов в пользу сих последних (№ 16307) // ПСЗРИ. – Собр. 3-е. – Т. XVIII (1898). – Ч. II. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1901. – С. 1119–1120.
