дворянина. Зокрема, у 1815 р. була роз’яснена норма Жалуваної грамоти щодо отримання спадкового дворянства: стало можна надавати його лише «нащадкам цивільних чиновників, які протягом двох поколінь [батько та дід] відслужили [кожен] по двадцять років у чинах, що приносять особисте дворянство». Прикметно, що указ від 13 вересня 1854 р. знизив віковий ценз початку цивільної служби і термін подачі прохання стосовно спадкового дворянства, встановивши його на рівні 16 років[1].
Слід зауважити: більшість указів імператора Олександра I, що регулювали правовий статус дворянства, уточнювали різні соціально-економічні права цієї категорії населення та регламентували механізми набуття благородного титулу, стосувалися переважно роз’яснення та розширення окремих норм Жалуваної грамоти 1785 р. Відтак, з огляду на цей факт, ще раз необхідно наголосити на неабиякому значенні цього документу для формування дворянської корпорації і зазначити консервативність усього суспільно-політичного устрою Російської імперії.
Виразною специфікою характеризувалася дворянська політика наступного імператора Миколи I (1825–1855), яка мала ряд визначальних факторів. Зокрема, на ній позначився вступ на престол в умовах політичної (повстання декабристів) та соціально-економічної (низький рівень розвитку промисловості, початок занепаду поміщицького господарства та ін.) кризи. Все це об’єктивно зумовило швидкий перехід від окремих проявів лібералізму відразу після коронації до послідового проведення жорсткого курсу внутрішньої політики, спрямованого на зміцнення імперської влади. Відтак, однією з головних цілей
- ↑ О пояснении 33 ст. Свода Зак. о Сост., относительно определения возраста, в котором предоставляется личным дворянам просить о возведении их в потомственное дворянство (№ 28821) // ПСЗРИ. – Собр. 2-е. – Т. ХХІХ (1854). – Ч. І. – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1855. – С. 88–89.
