інтегрувалась лояльна мусульманська еліта волзьких татар. У подальшому, із приєднанням Прибалтики відбувалося оформлення остзейського дворянства (1710). Пізніше до складу дворянства долучалося фінське лицарство (1723), смоленське «панство» (1752), шляхетство трьох українських губерній (1783), а також татарські мурзи (1783). В останній чверті XVIII ст. до дворянства імперії ввійшли представники донського козацтва та польської шляхти. Зазначимо, що у ХІХ ст. відбулася нобілітація грузинського та бессарабського дворянства, а також, з певними обмеженнями, мусульманської аристократії Криму.
Кардинальне розширення прав дворянства припало на нетривале правління імператора Петра ІІІ (25.12.1761–28.06.1762), яке, у цьому відношенні, позначене виданням 18 лютого 1762 р. маніфесту «Про дарування вольності і свободи всьому російському дворянству». Цей нормативно-правовий акт, прийнятий на завершальному етапі Семилітньої війни, суттєво розширив права та привілеї цього стану, звільнивши його представників від обов’язкової 25-річної громадянської і воєнної служби. Відтепер дворяни могли вільно йти у відставку та безперешкодно полишати територію Російської імперії. Лише у ході збройних конфліктів вони зобов’язувались на вимогу уряду служити в армії. За таких обставин слід було негайно повертатися у державу під загрозою конфіскації земельної власності[1]. Як стверджував М. Павлов-Сільванський «цим важливим законодавчим актом була відмінена суттєва основа організації класу державних службовців і покладено початок утворенню привілейованого дворянського стану»[2].
Також слід зауважити, що дворянам надавалась можливість продовжувати службу за власним бажанням, хіба що з об-
- ↑ О даровании вольности и свободы всему Российскому дворянству (№ 11444) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. ХV (1758–1762). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 912–915.
- ↑ Павлов-Сильванский Н. Государевы служилые люди. Происхождение русского дворянства. – СПб.: [Б.и.], 1898. – С. 287.
