предводителя. Так, головуючи на засіданнях Чернігівського губернського земського зібрання він, поряд із традиційним для представників привілейованого стану відстоюванням позицій владних структур й інтересів дворянської верстви, намагався знайти спільну мову із демократично налаштованими гласними.
Така позиція мала гарні наслідки для роботи губернського земського зібрання. В іншому випадку, предводитель порушив клопотання про реорганізацію Ніжинського історико-філологічного інституту у вищий сільськогосподарський навчальний заклад[1]. Загалом, приклад Г. Милорадовича, який, займаючи високу посаду в Чернігівській губернії, не просто репрезентував потреби давнього козацько-старшинського роду, а й чітко ідентифікував себе з національною культурною спадщиною. Останнє як суспільне явище набуло особливого поширення в межах Лівобережжя наприкінці ХІХ – початку XX ст.
Як узагальнення, слід констатувати, що багатовекторність адміністративно-управлінської діяльності губернських предводителів Лівобережної України кінця XVIII – початку XX ст. підпорядковувалась загальноімперським тенденціям, а також мала суто регіональний характер. Зокрема, аналіз їхнього персонального складу засвідчив наявність яскраво вираженого українськостаршинського представництва (особливо наприкінці XVIII – в першій третині ХІХ ст.), а динаміка «станової» роботи досить часто виходила за рамки виконання суто бюрократичних повноважень, охоплюючи різноманітні життя місцевого населення. Разом з тим, необхідно підкреслити: активна благочинна діяльність свідчила не лише про позитивні особисті якості того чи іншого предводителя, а й демонструвала їх виняткові (порівняно з більшістю жителів – селянством) економічні можливості.
- ↑ Коваленко О. Громадсько-політична та наукова діяльність Г.О. Милорадовича (1839–1905 рр.): автореф. дис. … канд. іст. наук. – Чернігів, 2011. – С. 12–13.
