практично всі з них перед обранням займали посади повітових предводителів (інколи навіть іншої губернії). При цьому, серед повітів Полтавської губернії найбільше губернських предводителів «зростив» Миргородський повіт – 5 чоловік, Зіньківський і Полтавський – по 3 особи, Гадяцький – 2, Золотоніський, Прилуцький, Констянтиноградський, Кременчуцький, Хорольський та Кобеляцький по одному. Така загальна специфіка не лише відповідала суто бюрократичним потребам, а й дозволяла кандидатам набути необхідні управлінський досвід та авторитет серед представників привілейованого стану.
Динаміка та активність діяльності губернських предводителів Лівобережжя напряму залежала як від конкретної особистості, так і розвитку зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації в Російській імперії. Для прикладу: етапи інтенсивної роботи станових органів спостерігалися у періоди збройних конфліктів з іншими державами (російськотурецькі війни, похід Наполеона 1812 р., Кримська війна 1853–1856 рр.) або підготовки кардинальних реформ (перш за все, селянської 1861 р.). Натомість створення земських органів місцевого самоврядування, як вже неодноразово вказувалося, суттєво нівелювало роль предводителів та, відповідно, знижувало їхню адміністративно-управлінську працездатність у регіонах.
У перші роки після створення дворянських виборних посад траплялися випадки непорозумінь між їхніми представниками, пов’язані як з внутрішнім кар’єрним суперництвом, так і з відсутністю практичного досвіду щодо вирішення певних питань. У цьому контексті слід показово виділити суперечку між І. Горленком і А. Полетикою стосовно відшкодування першому витрат на службові поїздки до Санкт-Петербургу. Зокрема, після обрання останнього предводителем Чернігівського намісництва у 1785 р. до нього звернувся попередник із «проханням доповісти дворянству про винагородження його за завдані ним
