Крім означених нововведень, слід звернути увагу на роз’яснення Катерини ІІ, які вона надала П. Румянцеву-Задунайському при створенні на початку 80-х років Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв[1]. Так, у законодавчому акті від 26 жовтня, поряд із вказівкою щодо запровадження в їх межах виборної служби на загальних принципах, йшлося про заборону місцевій владі чинити перешкоди тим дворянам, які бажали перейти до неї з армії[2]. Така специфіка виявлялась виключно для Лівобережжя, і пояснюється, на наш погляд, «козацьким» характером його населення, а також прискореною трансформацією соціальної структури в умовах зміни адміністративно-територіального поділу – ліквідації залишків автономії колишньої Гетьманщини. Виявлені нами архівні справи засвідчують, що місцеве дворянство активно користувалося відповідною преференцією[3].
Отже, 1766–1784 рр. – важливий етап в історії зародження дворянських корпоративних органів самоврядування, який характеризувався перетворенням посади повітового предводителі з тимчасової на постійну, а також і набуттям нею повноцінного (хоч і не настільки впливового, як після видання Жалуваної грамоти) адміністративно-управлінського статусу.
Неодноразово згадуваний документ 1785 р., крім регламентації особистих прав дворян, включав також і розділ «Про зібрання дворян, створення товариства дворянського в губернії,
- ↑ Див.: ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 842, 22 арк.
- ↑ О порядке выбора в Киевской, Черниговской и Новгород-Северской Губерниях, в Дворянские Заседатели, Предводители и в Уездные Судьи (№ 15265) // ПСЗРИ. – Собр. 1-е. – Т. XXI (1781–1783). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 295–296.
- ↑ ЦДІАК України, ф. 1537, оп. 2, спр. 168, 81 арк.
