на наш погляд, враховувати специфіку внутрішнього управління Лівобережною Україною того періоду, а також розуміти й те, що із загальної кількості дворянських наказів (158) про виборні органи ставилось питання тільки в їхній сьомій частині (23). Крім того, лівобережні накази (як і балтійські та слобідські) вирізнялися серед інших наявністю прохання затвердити для представників колишньої козацької старшини дворянські права та привілеї. Загалом же, привілейована верства населення Російської імперії чітко засвідчила не стільки прагнення отримати внутрішню корпоративну організацію, скільки важелі впливу на адміністративне правління у повітах. Роз’яснення цього знаходимо в тезі професора В. Латкіна, який, поділяючи за змістом накази на дві групи, писав у докторській дисертації «Законодавчі комісії у XVIII ст.» (1887 р.) наступне: «…Суть прагнень наказів першої категорії зводиться до того, щоб в області повітового управління дворянству має належати провідна роль – усі члени повітової адміністрації повинні обиратися дворянами та знаходитися в цілковитій залежності від органу дворянського товариства – з’їзду… Накази другої категорії не наважуються остаточно покінчити з коронною адміністрацією в повіті і, допускаючи її існування, намагаються лише обмежити її владу на користь представників дворянського товариства»[1]. Втім, статус-кво в існуючій системі місцевого самоуправління зберігався до видання Жалуваної грамоти Катериною II у 1785 р. Від цього моменту і до 1796 р., розпочався активний розвиток дворянських корпоративних структур в Російській імперії та, відповідно, інституту дворянських предводителів.
Проте, два десятиліття до появи маніфесту 1785 р. відзначені суттєвою трансформацією статусу посади повітового предводителя, яка, перш за все, поступово втратила характер тимчасовості (для підготовки виборів дворянських депутатів
- ↑ Латкин В.Н. Законодательные комиссии в России в XVIII ст. Историко-юридическое исследование. Т. 1. – СПб.: Л.Ф. Пантелеев, 1887. – С. 413–414.
