Оцінюючи такі погляди дослідника, слід погодитися із цитованими словами щодо значення маніфесту для дворянства, однак автору праці «Російське провінційне суспільство у другій половині XVIII ст.» (1889) все ж таки властиве деяке перебільшення ролі вказаного документу в внутрішньосоціальних та інфраструктурних трансформаціях Російської імперії того часу. Тим більше, варто враховувати, що М. Чечулін репрезентував переважно погляди привілейованої частини населення, оскільки сам належав до його дрібнопомісної категорії. Зокрема, порівнюючи маніфести 1762 р. та 1785 р., він критично відзначав, що останній (Жалувана грамота Катерини ІІ), «хоч і дарував дворянам важливі права та широке самоуправління, разом з тим накладав на них виконання деяких обов'язків, які стосувалися не лише дворянського стану, а всіх обивателів місцевості»[1].
Безумовно, розширення прав дворян Російської імперії у 1762 р., на фоні знайомства їх значної частини з європейським життям та управлінням під час участі в Семилітній війні, стимулювало в деякій мірі відповідні внутрішні перетворення, принаймні в регіонах, в межах поміщицьких маєтків та садиб. Відтак, одним із наслідків прийняття маніфесту стало переселення дворян у провінції та, зародження відчуття «єдності своїх інтересів», станового і «корпоративного зв'язку»[2]. Однак, якщо у цей період лише виникає відповідне прагнення до консолідації, то безпосередній початок формування структури дворянського самоврядування, прийнято все ж таки відносити до 1766 р., коли у маніфесті Катерини II «Про створення в Москві Комісії для підготовки проекту нового Уложення та про вибори до неї депутатів» від 14 грудня було оголошено про скликання Комісії для створення проекту нового Уложення. У окремому
