2) городові дворяни (новгородські, суздальські, ростовські, курські та ін.) та боярські діти, котрі мали помістя та служили у містах формуючи кінні сотні; із свого середовища обирали т. зв. виборних дворян для служби у Москві. Ця група була досить численною і наприкінці XVII ст. налічувала декілька тисяч осіб. До неї входили також дворяни при дворах (дворові) церковних ієрархів – патріарха, митрополитів та архієреїв[1].
В свою чергу, залежно від способу отримання дворянських прав, ця соціальна група поділялася на:
– спадкове дворянство (спочатку порівняно нечисленне) – чин передавався й отримувався у спадок, однак підвищення по службі ставало можливим лише за особливі заслуги;
– особисте дворянство – надання прав дворянина винятково за службу, при цьому просування по чиновницькій драбині було досить повільним, а доступ до вищих чинів виявлявся складним.
По суті, говорячи про дворянство до ХVІІІ ст. варто погодитися з тим, що «не дивлячись на спільність повинності – обов’язкова служба державі, на спільність інтересу – володіння кріпосними селянами, царські чиновні люди не складали єдиного стану, існуючи у своїй чиновницькій роздрібності: боярин не мав нічого спільного з окольничим, а тим більше з меншими чинами, окольничий – з думним дворянином, дворянин – з сином боярським і т. д.»[2].
Розгалужена та складна система чинів була суттєво реформована (впорядкована) Петром І, який зробив станову приналежність основною ознакою для юридичної та соціальної ідентифікації. При цьому саму внутрішню структуру кожного із станів було також уніфіковано.
