втікачів «Соборне уложення» 1649 р. визначило особливо жорстокі види покарання за переховування селян (аж до страти) і фактично остаточно закріпачило їх; а також врегулювало правовий статус помісного землеволодіння: умови власності, успадкування й обміну на вотчинні землі (з дозволу вищої влади держави)[1]. Загалом, слід визнати правильність думки В. Ключевського про те, що у названому документі «головна увага звернена на дворянство, як на пануючий військово-служивий і землевласницький клас: практично половина всіх статей Уложення прямо чи опосередковано стосується його інтересів і взаємовідносин. Тут, як і в інших своїх частинах, Уложення намагається утриматися на ґрунті дійсності»[2].
Соборне уложення 1649 р. сприяло чіткій структуризації тогочасного суспільства на три основні групи: служивих людей (основа – дворянство), посадське населення (городяни) та селяни. Певною мірою обмеживши соціальну мобільність, особливо стосовно останніх, Олексій Михайлович заклав підґрунтя для сталої спадковості та незмінності станової приналежності.
За своїм складом дворянство в означений період поділялося на:
1) московське («велике», «дворове»), що офіційно проживало в Москві, заносилося до боярських книг і поділялося на кілька чинів і посад: бояри, окольничі, думні дворяни, думні дяки, спальники, стольники, стряпчі, власне московські дворяни, дяки, жильці. За таких обставин отримання певного чину ще не супроводжувалося наданням грамот на дворянство чи гербу, видавалися лише грамоти на помістя. Однак, в подальшому, у XVIII–XIX ст., саме вони слугували підтвердженням дворянського походження.
- ↑ Уложение (№ 1) // Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ). – Собр. 1-е. – Т. І (1649). – СПб.: Типография II отделения Собственной Е.И.В. Канцелярии, 1830. – С. 1–161.
- ↑ Ключевский В.О. Русская история. Полный курс лекций в 2-х книгах. Книга 2. Послесловие, комментарии А.Ф. Смирнова. – М.: ОЛМАПРЕСС, 2002. – С. 67.
