сінько жила в народніх устах поруч з формою на ти.
Що ж до стародавніх пам'ятників галицьких та буковинських, то й там ми бачимо інфінітів на ть вже й у найстаріщому південно-галицькому пам'ятнику — Словах Григория Богослова XI в.: «достоѣнии слышять» (л. 199 б; по грецьки: ἁϰούειν ἇξια = ті, що достойні слухати), «вѣруи дрьжять» (л. 302 а; по грецьки: πεἰσϑητί ἔχειν). Так саме і в грамотах XV в. буковинських, де мова білше наближається до народньої живої, нїж у грамотах XV в. галицьких. От, у буковинській присяжній грамоті 1400 року читаємо: «не имаєть успоминатъ, ани жяловати» (=Улян. 11); або въ присяжній грамоті 1433 року: «имаємь добрую раду радити, а противу єму никоторымъ врѣменемь не быть» (=Улян. 36). А в тім, і в тодішніх грамотах галицьких можна надибати форму на ть, — приміром в векселі 1158 року із Самбора старости Бучацького: «али имаємъ быть», «имаємъ заплатить по Рожствѣ Христовѣ», „имаєть свои пѣнязии править предъ королемъ, а мы не имаємъ ништо молвить» (=Улян. 96).
Про теперішні часи д. Гпатюк каже, буцім сучасні галицько-буковинські говори зовсім не знають інфінітівної форми на ть. Це не точно, бо й тепер часом можна почути цю форму в галицько-буковинських говорах. А що вона не є там полонізм, на це ми, окрім історії, маємо довід ще в тім факті, що в декотрих галицьких говорах чується тверде т. От, у Бойків кажуть: „хоче кидат“, „хоче любит“ (= українське: «кидать», „любить“; порівн. Огоповського „Studien“, стор. 145).
Звичайно, треба згодитися з д. Гнатюком, що не слід нам цуратися нашої інфінітівної форми
