важніші. Через те я поки що й не займатиму инших.
А що до зачеплених трьох питаннів, то, після всього сказаного, можно, мені здається, сказати так: кожен, хто дбає про те, щоб ширилось наше письменство, щоб народ наш яко мога швидче почав освічуватися рідною мовою, щоб ми яко мога скоріше досягли своїх шкіл, — кожен такий письменний чоловік повинен подбати про те, щоб яко мога швидче зникли з нашого правопису: ї після співзгуків, ся окреме від глаголів і написання бю, семя або бью, семья, а замість їх уживалися в писанні ті правила, які показано було тут попереду.
Але — спитають мене, — а як же галичане й буковинці? Адже вони все те (опріче бью, семья) уже вживають, то як же це буде?
Не розводючись широко, скажу тільки оце.
У той час, як ми вже писали (з 1856 р.) „фонетикою“ галичане й буковинці вживали надзвичайно недоладнього церковно-етимологичного правопису з ѣ, о̂, ы та ъ, учили писати їм по всіх школах нижчих, середніх і вищих і так цупко його держалися, що львівська «Просвіта» вживала його ще 1898 р., як уже й по школах почато вчити фонетикою! Тепер вони вже зовсім покинули свою «етимологію» для нашої «фонетики», тільки поробили в їй додатки, припасовуючи правопис до своїх місцевих одмін. Та безперечно, що в міру того, як літературна й наукова продукція на Вкраїні россійській буде зростати, все більше й більше прикмети загальної літературної вкраїнської мови ширитимуться на Галичину й Буковину і все менше та менше галичане та буковинці будуть держатися своїх місцевих одмін не тільки в правопису, але і в мові. Галицькі й буковинські автори неминуче до того прийдуть хоч би вже через те,
