шої землі (д, з.), не зливаються з йотованними я, є, ю. Коли в таких випадках слухатися галицького правопису, то нам доведеться писати однаково подяка (подьака) і підязати (підйазати), узятися (узьатися) і зявитися (зйавитися) і т. и.
Усе, що сказано тут про я, є, ю, можно приложити і до ї, а надто в тому випадкові, коли це ї вживається і після співзгуків. Тут справа доходить иноді навіть до правописних курйозів; напр. в одному поважному органі довелось побачити таке писання: „зїхати“. Зостається невідомим що це за слово: чи це з'їхати (съѣхать), чи зіха́ти (разѣвать ротъ, зѣвать).
Що до школи, то там такий правопис був би справжнім „камнемъ преткновенія“: і так там буває клопіт з літерами я є, ю, а то ще довелось би виясняти третю мудрацію з цими літерами, а са̀ме, що деякі згуки треба вимовляти одрізнено від я, є, ю. Це дуже трудна річ для тих, хто вчиться читати, а ще труднішою вона стає через те, що певне ми можемо тут сказати тільки про б, п, м, в, — ці справді від я, є, ю, ї, читатимуться одрізнено; але р? як бути з ним? Адже для полтавця воно може бути м'яким, а для галичанина ні. Що ж ми тут скажемо? А д та з? Яке ми про їх правило дамо, коли не будемо якось зазнача́ти де саме читати окремо від я, є, ю, ї, а де зливати з ними? Тому, хто вчився, чи вчиться граматики, ми ще вимудрували б якесь правило, але що ми скажемо дитині, що ледві подужує механизм читання? Яким способом навчимо ми її читати „бурян“ як „бурйан“, коли рівночасно вчимо її читати „ряд“ за „рьад“, а не за „рйад“? Та чи не краще ж просто зазначити яким знаком усі ті випадки, коли літери ю, я, є визначають собою не ьу, ьа, ье, але йотовані йу, йа, йе, що відрубуються од попереднього співзгука, аніж
