tiv'ом: французьке: parlerai, parleras, parlera і т. д. — це, як по нашому: казатиму, казатимеш, казатиме; так саме італійське: parlero, parlerai, parlera і т. и.
Ще дужче не можно згодитися з д. Гнатюком, коли він забороняє (див. стор. 143-144) вживати в літературній мові частинку би (б) після ся, а рекомендує її вживати тільки так: їло би ся замісто нашого їлося б: таким вимаганням д. Гнатюк робить кривду ⅘ нашого народу на користь однієї п'ятої частини.
Який же висновок з усього сказаного можемо зробити?
Для величезної більшости нашого народу писати ся окремо від глаголів, — значить калічити живу народню мову; коли ж ся пишеться вкупі з глаголом, то такий правопис однаково добрий для тих, хто вимовляє цця, і для тих, хто каже ся: кожен може вимовляти його по своєму.
Через те ся треба писати завсігди вкупі з глаголом там, де воно стоїть зараз після глаголу; коли ж фольклорист чи беллетрист будуть уживати таких діялектичних форм, де ся відокремилося від глаголу яким словом (опріче частинки му, меш, ме і т. д. в буд. часі) або де воно пересунулось поперед глаголу, то там вони, звісно, не можуть написати ся инакше, як тільки окремо від глаголу.
Треба ще сказати про третю вигадку галицького правопису, а саме про такі писання, як от: пє, вє, бю, семя, піря, зїсти[1] замісто п'є, в'є, б'ю, сем'я, з'їсти. Правопис цей засновано на тій думці, що коли згуки п, б, м, в, р в українській мові тверді, то нема потреби якось іще окремо зазначати їх твердість і те, що вони не злучаються з є, ю, я, ї:
- ↑ ЛНВ. 1908, III, 449, також „Руска правопись зі словарцем“. (Л. 1904), 62.
