до нинішної правописи“ (137). Але ж і тоді, як ми вже навчилися відділяти слова пишучи, і тоді все ж давні пам'ятки наші не становлють ся окремо, і д. Гнатюк міг знайти тільки шість прикладів, де ся випадком поставлено окроме, та й приклади ці знайшов він не з тих пізніших часів, коли ми вже навчилися розлучати слова, а тільки з XIV та XV віку. І сам д. Гнатюк каже після цього: „Хоч би хто одначе й більше прикладів вибрав, то висновків знов із того не можна ніяких зробити“ (138).
З цими словами можно цілком згодитися. Кільки винятків з правила ніколи, як відомо, не ламають правила, а тільки що підкреслюють його — це одно. А друге, коли б навіть у старих наших писаннях теє ся писалося окремо відглаголів, то це все ж не давало б підстави до того, щоб писати його окроме й тепер. Ми покинули ту книжню, більше або менше мішану мову, якою писали наші предки, за для мови народньої і приняли в нашій літературі фонетику більшости вкраїнського народу; разом з старою книжньою мовою покинули ми й старий книжний правопис етимологичний і вживаємо тепер правопис, збудований на зовсім иншому, фонетичному прінціпі. Через те старі способи писання порестали бути нам обов'язкові, і ми можемо озиратися на старий правопис тільки в тих випадках, де він не суперечить тому фонетичному прінціпові, який став основою нашого сьогочаснього правопису. Бо коли б ми робили инакше, то, на підставі нашого старого правопису, ми могли б вимагати, напр., того, щоб замісто і писати, як у старовину, о та ѣ (не кінь, а конь, не хліб, а хлѣб) і т. и. Писання ж ся окремо безперечно цей фонетичний принціп ламає, — це далі виясниться докладкою Значить, — чи вкупі, чи окремо писалося
