сповняти такими делікатесами найтоншого правопису? Що ці делікатеси можуть мати підстави з погляду кабінетних учених, — про те я не сперечаюсь, але для діла народньої просвіти, для ширення українського письменства всякі такі штучки тільки шкодливі, бо стають на заваді і тій просвіті, і тому ширенню.
Та й яке ж власне добро буде нам, коли заведемо оте Ї після зубних? Науковости правописові це не надасть, бо самий спосіб цей ненауковий, фонетичної прикмети нашої мови — принаймні для деяких місцевостей — добре не зазначить, бо тут, як ми бачили, є багато різнації в різних місцях нашого краю. То яке ж з того добро?
Кажуть: тоді можно буде розрізняти такі слова, як ніж (но̂ж) і нїж (не̂ж) або ніс (но̂с) і нїс (не̂с). Та невже ми, слухаючи живу мову, тільки через те й розрізняємо їх, що прислухаємося як чоловік вимовив н — чи зм'якшено, чи твердо? Ніколи! Ми просто чуємо всю фразу і по цій
фразі зараз догадуємося — про що са́ме говорить розмовник. Так саме, або ще й краще, розберемо ми справу і в написаній фразі, і що ми це дуже добре робимо, — те всякий знає. А тим, хто так боїться за нашу догадливість, я скажу, що й з правописом Желехівського так саме буде багато слів, про які без фрази не скажеш що̀ воно саме. Ось приклади (не забуваймо, що цей правопис не дозволя писати ї після незубних): біг — це бо̂г, чи бѣг? безгрішний — це безгро̂шний чи безгрѣшний? Або таке: дїти — це маленькі люде, чи це кудись подіти? лїта — це літає птиця, чи літа людські? Досить цих прикладів, щоб побачити, що правопис з ї після зубних не дає ніякої поруки, що все вже буде так зазначено, що ні про що буде й догадуватися.
