Ця сторінка вичитана
***
Другого дня ховали Олесю. Подруги-дівчата несли труну. В їй лежала Олеся вбрана, як молода княгиня. На голові в неї був вінок. Навкруги співали пташки, вгорі сяло сонце. А вона лежала тиха, спокійна. Навіть здавалось, що на обличчі в неї сяла якась радість.
Еге, їй можна було радіти.
Ридаючи, провели її до холодної ями; ридаючи, засипали землею. Не сам дід Данило плакав, — плакали всі: і старі й малі, і чоловіки й жінки, і подруги-дівчата.
Але як кинули на могилку останню лопату землі, дід Данило підвів голову. Він уже більш не плакав. Обличчя йому було поважне. Він простяг руки над могилкою і сказав:
— Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя! Дай, Боже, всякому такої смерти!
