Високий татарин скрикнув:
— Чого-ж ти стала? веди?
Дівчина повернулася до ворогів. На блідому обличчі палали темні очі. Вона глянула ворогам у вічі і тихо промовила:
— Я далі не піду.
Татарин підьїхав аж до неї, показав їй нагая й вилаяв. Дівчина осміхнулася:
— Я не поведу вас далі, хоч-би ви й убили мене. Я вас, вороги, завела в цей ліс, і ви не вийдете відціль.
Тії-ж миті ніж блиснув у татарській руці і вдарив дівчину в груди. Як билина підрізана, впала вона додолу.
Її голівонька схилилась, і чиста душа покинула тіло. Татарин плюнув на неї, і всі вороги повернули назад.
А Михайлик тим часом добіг до-дому. Він казав, що татар хто й зна скільки. Люде покидали все і повтікали з ліс. Дід Данило думав, що він там і Олесю знайде.
День просиділи люде в лісі. Потім їм не стало харчу. Другого дня треба було вертатися. Послали одного парубка подивиться, що в селі. Люде зрозуміли, що татари їх обминули, і почали вертатись до-дому.
Але-ж Олесі там не було. Дід Данило попрохав кілька чоловіка і всі, узброївшися, гуртом пішли шукати її в лісі. Михайлик привів їх до того місця, де він покинув Олесю.
Тут знайшли татарські сліди. По тих слідах пройшли з лісову пущу. Довго йшли, аж поки побачили татарських коней, що позагрузали в болоті. Татар не було. Мабуть вони позлазили з коней та й потопли в багнюці.
Дід Данило йшов попереду. Він перший побачив Олесю. Вона лежала мертва. На шиї в неї був татарський аркан.
Тоді зрозумів Данило і всі люде, що вона своєю смертю обрятувала рідне село.
Зробили мари з гілок і понесли дороге тіло до-дому.
