— Проведу.
А татарин знову:
— Та не одури і не тікай, а то бачиш оце!
І він виняв з піхов криву гостру шаблюку і лиснув нею перед очима у дівчини.
— Бачиш оце? — голову зрубаю!
— Бачу! — каже Олеся.
Олесі накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки, пустив дівчину поперед свого коня і сказав:
Веди!
Олеся повела.
Але вона ішла зовсім не в той бік, куди Михайлик побіг. Вона ще трохи обійшла ліс, тоді знайшла стежку, що бігла в ліс із степу і пішла по їй. Татари їхали слідком за нею. Де далі, ліс усе густішав. Олеся вела ворогів просто в середину лісу, де було болото.
Вона вела й думала:
— Чи добіг-же Михайлик до-дому? Чи сказав-же дідусеві? Ох, хоч-би мені довше поводити їх, поки він добіжить!
І вона йшла тихо, иноді звертала у бік, тоді знов назад верталася. Татари сердились, а високий кричав:
— Чого ти плутаєш? Веди гарно, а то ось!
І він показував рукою на шаблюку.
Дівчина казала:
— А ось зараз ліс скінчиться, там і село.
І вела далі. Ліс зробився страшенно густий. Але-ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердої землі вганялася у дряговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видно. Навкруги було темно і пуща така, що тільки той, хто добре знав ліс, міг відціль вийти, не загрузши въ болоті. Татари-ж лісу не знали.
