Сторінка:Грінченко Б. Олеся (1918).pdf/7

Ця сторінка вичитана

— Проведу.

А татарин знову:

— Та не одури і не тікай, а то бачиш оце!

І він виняв з піхов криву гостру шаблюку і лиснув нею перед очима у дівчини.

— Бачиш оце? — голову зрубаю!

— Бачу! — каже Олеся.

Олесі накинули на шию аркан. Високий татарин узяв той аркан у руки, пустив дівчину поперед свого коня і сказав:

 Веди!

Олеся повела.

Але вона ішла зовсім не в той бік, куди Михайлик побіг. Вона ще трохи обійшла ліс, тоді знайшла стежку, що бігла в ліс із степу і пішла по їй. Татари їхали слідком за нею. Де далі, ліс усе густішав. Олеся вела ворогів просто в середину лісу, де було болото.

Вона вела й думала:

— Чи добіг-же Михайлик до-дому? Чи сказав-же дідусеві? Ох, хоч-би мені довше поводити їх, поки він добіжить!

І вона йшла тихо, иноді звертала у бік, тоді знов назад верталася. Татари сердились, а високий кричав:

— Чого ти плутаєш? Веди гарно, а то ось!

І він показував рукою на шаблюку.

Дівчина казала:

— А ось зараз ліс скінчиться, там і село.

І вела далі. Ліс зробився страшенно густий. Але-ж Олеся добре його знала. Вона так часто ходила сюди по гриби, по ягоди. Вона знала, де болото. Невеличка смужка твердої землі вганялася у дряговину. Олеся повела татар туди. За деревами болота не було видно. Навкруги було темно і пуща така, що тільки той, хто добре знав ліс, міг відціль вийти, не загрузши въ болоті. Татари-ж лісу не знали.