— Олесю сестричко! ходім аж на той бік лісу.
Ліс не можна було перейти, бо болото-ж там було. А обходити далеко — верстов шість.
Олеся каже:
— Але-ж це далеко.
— Дарма, — каже Михайлик, — так ягід там багато. Ходім, голубонько!
— То й добре! — каже Олеся.
І вони пішли. Не ввійшли у ліс, подались узліссям. З одного боку був височезний старий, темний ліс. А з другого боку простягався степ.
Дівчина й хлопець ішли швидко. Вже верстов пьять одійшли від дому. Коли це Михайлик скрикнув:
— Глянь, Олесю, що то таке?
Олеся глянула. Серед степу їхали люде. Всі були верхи. То були не наші люде. Гостроверхі шапки маячили здалека. Таких шапок наші не носять. Олеся багато чула де-чого від діда. Вона пізнала цих людей — це були татари.
Татари! Вони приїхали на Вкраїну палити села, убивати або в неволю забірати людей. Ось-ось вони побачуть їх і заберуть. Олеся вхопила Михайлика за руку і мовчки потягла в кущі.
— Що то? що то? — питався Михайлик.
— Цить! Татари!
Михайлик так і занімів. Острах обняв його такий, що він і слова не міг вимовити. Олеся з-за кушів бачила, як татари їхали просто на ліс, як поводили сюди й туди головами. Це вони, шукають де село. Ще кілька часу, і вони знайдуть його. Що тоді буде?
Село запалють, людей повбивають. І дідуся вбьють!.. Боже мій! Треба бігти, треба сказати!..
Але-ж татари їдуть кіньми; вони доїдуть швидче, ніж вона добіжить. Як-би вони тут загаялись! Та як-же те зробити, як це їй зробити?
