А де хто повтікав. Оті втікачі вернулися сюди потім, та й знов тут побудувалися. Мене вдарено чимсь важким по голові. Я й упав. Але я не вмер і вночі очутивсь. Дивлюся: місяць світить, видно. Тихо скрізь. Коли гляну круг себе, аж я на пожарині, а круг мене трупи трупи… Прийшов ранок. Пішов я поміж трупами і знайшов тебе, Михайлику. Ти лежав і плакав біля мертвої матері. Тут і батько твій був з розрубаною головою.
— Прокляті! ой прокляті! — скрикує Михайлик.
— І твій тут батько й мати були, Олесю, мертві… А тебе вже я потім знайшов у лісі. Ти забігла якось туди… От і все…
Змовкне дід. Олеся сидить не ворухнеться. В неї обличчя бліде, в очах пала якийсь огонь. Дід гляне на неї та й похита головою:
— Гай-гай! — каже: — Засмутив я тебе, мою ясочку. Але що-ж робити! Без лиха не проживеш. Не журіться, діточки, — ваші батьки полягли доброю смертю, рідний край боронючи. Кожен чоловік повинен боронити від усякого ворога рідний край, не жаліючи свого життя.
— Еге, не жаліючи свого життя!.. — промовить дівчинка тихо та й замислиться ще дужче і довго замислена ходить.
Ото одного разу була неділя. Олеся з Михайликом лагодились іти в ліс по ягоди, а дід казав:
— Глядіть, діточки, далі від багновища, а то лихо буде.
У лісі було величезне болото-багновище. Иноді, не знаючи, набреде на його людина та й утопне. Дід і боявся, щоб з дітьми чого не було. Олеся каже:
— Не бійтеся, дідусю, хіба ми не знаємо?
А Михайлик-стрибунець і собі тоненьким голосочком:
— А вже-ж знаємо!
Побрали діти глечики та й пішли. Дід довго дивився їм у слід.
Михайлик каже:
