— Цить! Татари!
Михайлик так і занімів. Острах обняв його такий, що він і слова не міг вимовити. Олеся з-за кущів бачила, як татари їхали просто на ліс, як поводили сюди й туди головами. То вони шукають, де слобода. Ще якийсь час і вони знайдуть її… Що тоді буде?…
Село запалять, людей повбивають… І дідуся вб'ють… Боже мій, треба бігти, треба сказати!… Але ж татари їдуть кіньми: доїдуть швидше, ніж вона добіжить. Як би вони тут загаялися… Та як же те зробити, як це їй зробити?
Бідне серденько Олесі мучилося. А татари під'їздили все ближче та ближче… Вже видно погані обличчя. І відразу Олеся надумала…
Вона вхопила Михайлика за плече:
— Братіку, біжи лісом додому, скажи дідусеві, що їдуть татару! Чуєш?!
І потрусила хлопця за плече. Він немов прокинувся від того і глянув на дівчину.
— Біжи, а то дідуся вб'ють.
— А ти ж? — спитав хлопець.
Олеся штовхнула його, щоб біг, і каже:
— Я знаю сама, що зроблю, не бійся! Ніколи балакати — біжи!
Хлопець не думав довго. Він кинувся в ліс і побіг з усієї сили.
Олеся лишилася сама. Постояла ще кілька хвилин. Лице її було бліде. Але вона не боялася. Вийшла з-за куща і пішла попід лісом зовсім не в той бік, де була її слобода. Йшла так, мов не бачила татар. Але татари її побачили. Кинулися до неї. Олеся
