дів княжих і навіть найбільш удатливим його синам удавало ся зібрати разом мало що більше як половину батьківщини. А внукам його — і того меньше.
._87.jpg)
Де далї тим більше ставало князїв: число їх зростало на десятки й сотнї, і все більше дробили ся княжі волости. Теперішнї князї вже стидали ся так різати свою братию, як Володимир або Святополк: з поширеннєм християнських понять се здавало ся вже не гарним і безбожним, дозволеною вважала ся тільки війна, смерть в бою. Труднїйше ставало викорінювати князів також тому, що вони знаходили собі захист і поміч в своїй землї, у своєї громади. Проминули ті часи, як громада жила зовсїм своїм житєм, сама собі правила ся і судила ся, відкупаючи ся від князїв тільки даниною. Княжа власть, суд і управа їх мужів і намісників входила все глубше в житє громадянства, і не було від того спасення; отже й громадянство все більше мусїло цікавити ся княжими справами, переставало бути простим глядачем княжих війн та перемін князїв на своїм княжім престолї, хотїло взагалї як найменьше мати таких перемін, бажало мати свою окрему княжу сїмю, яка б пильнувала землї, дбала про громаду і про її бажання. Через се уступало ся за князїв з такої сїмї, яку вже вважало за свою освоєну, боронило їх скільки сил ставало, не давало иньшим князям їх вигонити, щоб не було нових усобиць і зміни порядків. А слїдом за тим давня держава Руська рішучо і безповоротно мусїла ділити ся на окремі землі, під управою своїх княжих родів, династій, що тільки по імени своїм старшим признавали київського князя, а властиво жили й правили зовсїм самостійно і незалежно від нього.
