права польського елєменту, але Українцям і Жидам не має бути нїяких пільг: для них має бути тільки росийська (великоруська) мова, росийська культура. В такім духу дав заяву ґр. Бобрінский під час свого приїзду до Росії весною 1916 р. по останнїм росийськім тріумфі в Галиччинї — здобутю Перемишля, що, як тодї здавалось — запечатувало міцно й рішучо прилученнє Галиччини до Росії.
Переведеннє сеї руїнної програми загострювало ся ще гірше через ті способи, якими вона здїйснювалась. Як потім офіціально признавалось самими росийськими офіціозними кругами, Галиччина під час окупації опинила ся в руках всякої полїцейської й чиновничої наволочи, котру посилано сюди на посади, а вона, користуючи з воєнного стану, робила, що хотїла: не тільки буквально грабила доми і людей, знущала ся з людности, української й жидівської, але й від себе додавала жару руйнованню українського житя, її культурних сил. Місцями напр. поголовно висилано українських священиків, або всю інтелїґенцію, цїли маси свідомійших селян і міщан. Все се самим нелюдським способом хапали в чім застали, арештували, волочили по вязницях і етапами висилали в Сибир, без ріжницї, жінок, дїтей, старцїв, хорих і калїк. Скільки таким способом забрано і знищено людей, се переходить всяку імовірність. Оден киїйвський український комітет допомоги зареґістрував їх до 15 тис., але се, очевидно, тільки частина. Поневірка й страждання тих людей переходять всяке понятє. Траплялось, що хапали божевільних, глухонїмих, і їх „для рахунку“ посилали в Сибир в заміну за когось, хто встиг відкупити ся від свого опричника. Сила людей вмирало в тих висилках.
Українська Галиччина була дїйсно знищена за той рік росийської окупації, 1914/5. Коли весною того року Нїмцї повели свій натиск на Підкарпатю, і росийським військам прийшлось уступити ся, росийські власти, кидаючи край, ще на прощаннє вивозили цїлими партіями, кого запопали. Виїздили також усї, хто бояв ся повороту польської адмінїстрації, нїмецьких і угорських військ, що не розбираючи ся в місцевих відносинах, не вміючи відріжнити місцевого Русина від ворога-Росиянина, поводили ся на галицькій Українї чисто як у ворожій сторонї. Їхали й ті що злакомились на обіцянки росийських демаґоґів, які обіцяли їм землю й гроші в Росії і звабили тим десятки тисяч галицьких селян. Потім, коли нїмецьке військо присунуло ся до росийської границї, прийшла біда на пограничні українські землї Росії — Холмщину, Підляше, Волинь, Поділє. Воєнна власть росийська заходила ся силоміць, збройною погрозою виселяти українську людність у глибину Росії. Страшна й неймовірна була ся руїна, якої Вкраїна не знала, здаєть ся, від руїнного „Згону“ 1670-х рр.
Люде йшли й гинули дорогою, гинула їх худоба й достаток. Не питаючи ся сажали їх в поїзди, набиваючи до нестями вагони, й
