Заборони української мови на археолоґічних зїздах 1899 і 1903 рр. з новою силою підняли суперечки про культурну правосильність української мови, межі і завдання української культури. Здобутки культурного і національного руху, зроблені на галицькім ґрунті з участю росийських Українцїв, високо підіймали рівень їх змагань і в Росії. Українство ставить своїм завданнєм осягнути всю повноту національного житя по всїй лїнії. Заразом, рівно з партийною боротьбою в Галиччинї, виступають початки партийного ґруповання в росийській Українї, боротьби і полєміки ріжних суспільних і полїтичних течій.
Ідеї Драгоманова і галицький радикальний рух знаходять сильний відгомін, особливо серед молодших поколїнь, уже з 1890-х років. Против культурництва і льольяности старших громадян наростає все сильнійша опозиція. „Українофільство“ стає докірливою назвою в її устах — нею означують же поверхове, не продумане до кінця відношеннє до українських національних домагань, хапаннє за зверхню, формальну, декоративну сторону, незрозуміннє полїтичних і соціальних завдань які випливають з національного постуляту, звужуваннє національних завдань і опортунїзм в відносинах до правительства. На сїм ґрунтї „Укрїанцї“ все різше і різше одмежовують ся від „українофілів“, при всїх ріжницях в своїх власних рядах. 1897 р. зроблено першу пробу орґанїзувати сї „українські“ елєменти з цїлої України на ґрунт боротьби за українські національні права. Елєменти були занадто ріжнородні, щоб обєднати ся в спільній програмі, або в спільній активній полїтицї, але почавши від сього часу нова орґанізаційна звязь між ними не перериваєть ся до нинїшньої революції. Проба дати їм партийну орґанїзацію, яко демократичній (1904), потім, „радикально-демократичній“ (1905) українській партії, не вдала ся через ріжнманітність обєднаного в сїй орґанїзації громадянства. Вона вернула ся до ролї міжпартійної орґанїзації, зібрано на плятформі автономії України в федеративній Росийській державі і названо потім „Товариством Українських Поступовцїв“ (ТУП). Не успішнїйші були проби обєднання і радикальнїйших з полїтичного чи соціального погляду елєментів — почавши від дуже хаотичної „Революційної Української Партії“ (1900), що обєднала певні радикально-полїтичні елєменти серед молодїжи, і до більш виразних орґанїзацій як „У. Радикальна Партія“, з поміркованою народно-соціалістичною закраскою, і „У. соціал-демократична робітнича партія“ (1905), що до загальної с.-д. проґрами вносила національні поправки. Обставини складали ся так, що не пріяли полїтичному розріжненню і суперництву, а навпаки нахиляли свідомі українські елєменти до всяких заходів коло обєднання на спільних гаслах, щоб не розпорошити ся серед загального росийського руху. Але зріст і рух в них був очевидний.
З початком девятьсотих років рух сей стає дуже помітним. Неща-
