ських революційно-соціалїстичних течій, висував на перший плян потреби національного усвідомлення українського народу і яко мога виразного національнаго відокремлення. Як авторитетний історик України він мав великий послух. Драгоманов, в сїм часї, в 1870-х рр., не досить ще рішучий в національних українських домаганнях — признаючи напр. загальне, і для Українцїв унїверсальне значіннє великоруській лїтературі й культурі, — сильно виступав против перецїнювання національної сторони українського питання: признавав національність тільки формою, в котру мусить бути влитий загально-европейський поступовий і соціалїстичний, демократичний зміст („космополїтизм в цїлях, націоналїзм в формах і способах“). По його гадцї український рух повинен був іти з низів, від задоволення своєї „плебейської“ публїки, опирати ся на соціалїстичних завданнях, на інтересах народнїх мас і з зростом їх — як „плебейська нація“ ставити собі все дальші й вищі культурні завдання. Українство на його погляд повинно було бути соціалїстичним, не инакше, і з сього погляду він настоював на спільности з соціалїстичними росийськими течіями — хоч різко виступав і против тероризму та всякої неперебірчивости в способах (його гасло, „до чистого дїла треба чистих рук!“), і против централїзму й державної узкоглядности („якобинства“) росийських соціалїстів (против сього написаний головний, клясичний його публїцистичний твір: „Историческая Польша и великорусская демократія“, 1881 — против польських і росийських революційних претенсій на Україну).
Сї гадки, котрі Драгоманов проводив з великим завзятєм і талантом і в своїх пізнїйших писаннях, 1880-х і 1890-х рр., мали великий вплив і значіннє для дальшого розвитку полїтичної української мисли. Але в данім моменті, в 1870–1880-х рр., перевага в київских кругах була по сторонї більш поміркованих культурницьких течій.
Невважаючи на се, дїяльність київських громадян послужила приводом до нових правительственних заходів проти українства. Привідцями до того були чернигівські поміщики урядовці Ріґельман і його свояк Юзефович, що грав ролю сторожа росийських державних інтересів на Українї. Розсваривши ся з провідниками київської громади, Юзефович раз-у-раз надсилав правительству свої донесення, лякаючи його успіхами українського „сепаратизму“, як тодї се називано — що Українцї розвивають свою мову і письменство, на те щоб віддїлити ся від Росії. З початком 1875 р. була наряжена осібна комісія в сїй справі і до неї покликано також Юзефовича. Він представив сїй комісії українство як польсько-австрийську інтриґу, звернену на те, аби відірвати Україну від Росії. Цензурні представники з свого боку потвержували, що українське письменство має потайні цїли — відкремленнє України від Росії. При тім
