ся і від Поляків, які теж хотїли підтягнути Українцїв під свою стару історичну Польщу. Костомаров енерґично боронив історичних прав українського народу, обґрунтовував з історичного боку федеративний прінціп, виясняв демократичні традиції української історії. Він і Кулїш виступають головними оборонцями української ідеї в сїм часї.
Перед усїми тими живими справами дня відійшли на далекий плян старі мрії про обєднаннє всїх Словян. Натомість справа селянська, що займала також поступове великоруське громадянство, зблизила з ним Українцїв, що давнїйше не раз стояли близше до великоруських консерваторів-словянофілів, а з боку поступовцїв росийських стрічали ся з неприязним і зневажливим трактованнєм (так найбільший представник тодішнього великоросийського поступового громадянства Бєлїнский в 1840-х р. дуже неприязно поставив ся до Квітчиних і Шевченкових творів). Тепер поступові Великоруси в цїлім рядї питань почули себе однодумними з Українцями і не раз виступали з обороною українських потреб. Так петербурський комітет грамотности в 1862 р. звернув ся до правительства з прошеннєм, аби в народніх школах на Українї заведено науку на українській мові, а між рекомендованими ним для народнього читання книжками було навіть більше українських, як великоруських. Росийські письменники виявляли зацїкавленнє українською лїтературою, і навіть до галицьких прихильників книжного словяно-росийського язика звертали ся з щирими порадами залишити сю мертву мову та тримати ся живої народньої української.
Сей живий, і дуже поміркований український рух одначе скоро стрів ся з новими перешкодами з боку правительства. Хоч саме в тім часї Українцї обгризали ся з Поляками-поміщиками, які дуже ворожо виступали против народолюбних українських заходів і против своїх людей, що переходили на український ґрунт (гурток Антоновича й ин.), про те правительство повірило безглуздим наклепам, ніби то Українцї накладають з Поляками. А тодї саме (1863 р.) підняло ся польське повстаннє. Пішла від начальства всяка біда на українське слово і на всякі українські заходи. „Основа“ сама спинила ся з кінцем 1862 р., иньші видання забороняли ся правительством. Почали забороняти також українські книжки для школи і народу, українських дїячів арештовували і висилали на північ.
Нарешті вийшло розпорядженнє міністра внутрішніх справ (Валуєва) проти українських книжок взагалї. Він посилав ся на те, що „большинство Малороссіянъ весьма основательно доказываютъ, что никакого особеннаго малороссійськаго языка не было, нѣтъ и быть не можетъ“, а викликають український рух на свою користь Поляки. Отже наказав цензурі на будуче пропускати тільки українську белєтристику,
