починають звертати увагу чужинцїв: Великоросів, Поляків й инших, і се підіймає в очах самих Українцїв вартість свого народнього елєменту. В нових напрямах романтичного народництва їх власне малосвідоме привязаннє до своєї минувшости і сучасного народнього побуту знаходить нове обясненнє і оправданнє, заохоту до дальшого заінтересовання своїм народом і своєю минувшиною. Теорії народницькі і приклади національного розбудження, що під впливами їх починало ся тодї у иньших словянських народів, вказували дороги і напрями, котрих належало тримати ся свідомим Українцям.
Проби лїтературного оброблення українських тем українською мовою здобували нове значіннє і вагу, як дорога до відродження українського житя.
Після появи талановитих наступників Котляревського, ще перед виступом Шевченка лїтературна сторона сього відродження всїм близьким до нього людям представлялась зовсїм запевненою. Оден з молодших членів харківського кружка Срезнєвский в своїм одкритім листї 1834 р. твердо заявляє, що „язик український, або як хочеться його називати иньшим — малоросийський“, се не нарічє, а окрема, самостійна мова, одна з найбогатших словянських язиків, і його лїтературна будущина не викликає нїяких сумнївїв. „Глубокомислений Сковорода, простодушний Котляревський, богатий фантазією Артемовський, завсїди жартівливий і приємний Основяненко й кілька иньших“ не зістануть ся самі: „Мова Хмельницького, Пушкаря, Дорошенка, Палїя, Кочубея, Апостола мусить принаймнї передати потомству славу сих великих людей України“. Але лїтературною стороною справа не кінчила ся!
Разом з тим, як я вже зазначив, мусїли рішучо змінити ся відносини до народнїх мас, його потреб і інтересів. Поперднє столїтє зазна-
