легшало від того, що нарештї „Польща впала“. Як я вже сказав, панованнє польського панства над українським народом стало ще сильнїйше, ше безогляднїйше, і з боку правительства не було навіть таких проб полекшити становище селянства, які показувало правительство австрийське. Уряд над усе бояв ся якогось руху, якоїсь свідомости між селянами, і готов був глушити всякий голос протесту чи невдоволення против польського поміщицького панування. Люде, які силкували ся звернути увагу уряду на сю дивовижу, що „одновірні і однокровні“, мовляв визволені Росією від польського пановання українські селяне далї поневіряють ся в лютій польській неволї, пропадали по вязницях та засланнях. Польська освіта і культура панували далї скрізь в вищих верствах — все се було польське. А з другого боку нові школи, які заводила росийська власть, нові уряди, церква і духовенство під росийським володїннєм ширили росийство: росийську мову заведено в духовних школах і навіть у церкві молитви велено, було вимовляти на росийський спосіб. Таким чином українське житє, що досї гнїтила польщина, тепер спинило ся між двома огнями — польським і росийським, і росийськими руками винищувано українство навіть там, куди нїколи досї не сягали руки польські.
Тому українство тут никло і гинуло далї, і перші прояви його в Росії заявили ся не тут, а в Українї заднїпрянській — в старій Гетьманщинї й Слобідщинї, на розвалинах козацької автономії.
118. Початки відродження в східнїй Українї. Хоч українське панство знаходило ріжні добрі сторони в нових кріпацьких та чиновницьких порядках, заведених правительством, і з усеї сили вислужувало ся перед новими властями, проте серед вищих верств українського громадянства — серед потомків козацької старшини й духовенства, невважаючи на все їх вольне і невольне зросийщеннє, не вигасала любов до українського житя, мови, історії — певний український патріотизм. З жалем згадували колишню славу козацьку, незалежність українську, автономію Гетьманщини, нарікали на відобраннє старих орав і порядків. Звичайно се невдоволеннє таїли, вважаючи безнадїйним всякий протест і боротьбу. Тільки деякі сміливійші вертали ся до давнїх плянів шукати помочи за границею для привернення давнїх прав України.
Недавно з секретних паперів пруського державного архиву стало відомо, що в 1791 р., коли між Росією і Прусією попсували ся відносини, до тодїшнього пруського мінїстра Гердберга приїздив Українець Капнист, значного українського роду, син дуже заслуженого полковника миргородського. Оповів йому, що прислали його земляки, бо вже прийшли до останнього відчаю від „тиранїї росийського правительства і князя Потьомкіна“. Військо козацьке, казав Капнист, дуже розжалене
