А про московські заклики пісня співає:
Ой пише Москаль тай до кошового — а йдїте до мене жити.
Ой я дам землю та по прежньому — а по Днїстер границю,
Ой брешеш, брешеш ти, вражий Москалю — а ти хочеш обманити:
Ой як підемо ми у твою землю, ти будеш лоби голити (в салдати).
Щоб Росія не чіпала ся Запорожцїв, султан дав їм землї на Дунайських гірлах; але Запорожцї не дуже охотили ся йти туди і ще кілька років жили над „обома лиманами“. 1778 року їх формально прийнято під власть турецьку, позволено заложити Сїчу, мешкати і промишляти свобідно, а за те служити султанови пішо й конно. Але що росийське правительство доконче добивало ся, аби їх не тримали коло росийської границї, то султан наказав силоміць переводити їх за Дунай. Се дуже не сподобало ся Запорожцям, і декотрі стали вертати ся до Росії. Там Потьомкін, щоб затримати Сїчовиків і иньших охочих від втїкачки за границю, рішив відновити Запорозьке військо, під назвою „Чорноморського війська“ і в 1783 р. поручив Антонови Головатому, Чепізї й иньшим запорозьким старшинам скликати охочих. До сього війська приставали декотрі Запорожцї з тих що вийшли за границю.
Иньші звернули ся до цїсаря нїмецького Иосифа, просячи прийняти їх до себе; їх прийнято, позволено заложити собі Сїчу в австрійських землях, в Банатї, над долїшньою Тисою, і в 1785 р. вісїм тисяч Запорожцїв перейшло туди; але довго вони там не зістали ся і незабаром помандрували знов, куди — не маємо докладних звісток, та можна так здогадувати ся, що одні вернули ся до Туреччини, иньші до Росії. В Туреччинї оселено їх з початку в Сейменах, потім нарештї позволено заложити кіш на гірлї Дунайському, коло м. Дунавця, де перед тим сидїли великоросийські виселенцї козаки-Некрасовцї, котрих Запорозцї відти прогнали. В Росії ж новому Чорноморському війську, по скінченню турецької війни, в котрій се військо дуже Росії заслужило ся, — в 1792 р. визначено на мешканне устє Кубани і землї
