Запорозцїв; не знали, що робити. Багато було таких, що не хотїли давати ся, а бити ся з московським вийськом. Але Калнишевський з иньшою старшиною і архимандрит сїчовий стали їх намовляти, щоб покорили ся, бо однаково не подолїють московської сили. Запорожцї послухали і піддали ся. Сїч зруйновано, і дня 3 серпня царським указом оповіщено про її скасованнє, „з знищеннєм самого імени запорозьких козків“. Широко оповідали ся причини такого несподїваного вчинку, і тут дуже цїкаво бачити суперечність в тих мотивах. З одного боку робив ся той закид, що Запорожцї, ухиляючи ся від господарського і семейного житя, затримують в дикім станї свої краї, не даючи розширяти ся в них господарству і торговлї, з другого боку — що Запорожцї останнїми часами стали відступати від давнїйшого житя, почали заводити своє хозяйство і оселили в своїх сторонах до пятидесяти тисяч хлїборобської людности. Се теж їм поставлено в вину, що вони заводили своє власне хлїборобство і тим розривали свою залежність від росийської держави, бо могли прогодувати ся власним хозяйством і бути зовсїм незалежними „під власним своїм несамовитим (неистовим) правліннєм“.
Та найбільше було дивне, що тих старшин, які намовляли Запорожцїв не противити ся, а покорити ся царській волї, арештовано і розвезено по монастирях в тяжке засланнє. Довго навіть не було нїчого звісно про них, думали, що вони пропали. Аж потім виявило ся, що Калнишевського заслано в Соловецький монастир, на Білім морю і він там замкнений в самітнїй келїї, не бачучи людського лиця, прожив ще цїлих двадцять пять лїт. Очевидцї прочане, що бачили його в перших роках XIX в., оповідали, що його випускали три рази на рік у монастирську трапезу з одиночної келїї вязницї: на Різдво, Великдень і Спаса. Він питав ся людей, хто тепер царем і чи все добре в Росії. Але сторожі не позволяли богато розмовляти. Схуд і зсох ся від ста-
