відносин українських під правлїннєм нового намістника. Треба одначе завважити, що сама цариця спокійнїйше приймала сї прояви українських настроїв і бажань нїж її намісник. На гнївні скарги Румянцева на українське „коварство і своєвільство“ вона радила йому не надавати всьому тому великої ваги. Вона сподївала ся, що з часом „охота до урядів, а особливо до жаловання (пенсій) переможе сї погляди старих часів“ — що всї оті бажання автономії і окремішности не устоять перед натиском правительственної полїтики і тих вигод, які вона відкриє перед покорними і послушними. Та й не помила ся справді.
Подібно як у Гетьманщині виявив ся такий же потяг до старих козацьких порядків в сусїднїй Слобідщинї. В тім самім часї як касовано гетьманство в Гетьманщинї (1763–4 рр.) в Слобідщинї скасовано полковий козацький устрій, подібний до Гетьманщини, і зроблено ґубернїю Слобідську на взірець иньших росийських ґубернїй, козацькі полки перемінено в гусарські, а козаків замість давнїйшої служби обложено подушним податком, як селян. Козацтво було з того дуже не вдоволене і при виборах і тут проявили ся протести і бажання, щоб повернено старі порядки. Але вони так само зістали ся без успіхів, як і в Гетьманщинї — та й виступали далеко слабше нїж там.
113. Руйнованнє Сїчи. Сильне вражіннє як прояв нового напряму правительственної полїтики зробило на Україні також зруйнованнє і скасованнє Сїчи.
Правда, остання Сїч, перенесена в тридцятих роках на росийську територію, була вже тільки слабою тїню старої Сїчи. Впросившись назад під росийську зверхність вона мусїла покірно сповняти жадання росийського правительства, що хотїло роспоряджати ся Сїчовиками по своїй волї як і городовими козаками, і сїчова старшина бачучи
