яли у всїй волї панській, аби щось могли значити. Не раз сї козаки приставали до ватаг повстанських, але повстання звичайно виходили не від них, і не від місцевої людности, а з-за росийської, по части також молдавської границї, а ще більше з Запорожа як воно в 1730 роках, на Україну вернувши ся, присунуло ся до границь України польської. Память козацьких вільностей і безпанського житя була тут іще занадто свіжа і панські заходи коло заведення кріпацьких порядків будили велике роздражненнє і серед місцевої людности і в пограничних українських сторонах. Та не було такої орґанїзованої форми для народньої опозиції, як давала давнїйша козаччина, хоч ґрунт для всяких повстань народнїх був тепер ще придатнїйший, бо державна орґанїзація польська за сей час, що проминув від часів Хмельниччини, ослабла ще більше і правительство стратило всяку силу і значіннє. Україна була зіставлена місцевій шляхтї, властиво — панам маґнатам, що володїли тутешнїми староствами і величезними власними маєтностями, а сї маґнати хоч мали величезні засоби, одначе дуже мало займали ся своїми українськими володїннями та й між собою найчастійше не жили в згодї.
Тому весь майже XVIII вік під польським панованнєм, аж до часів росийського та австрийського володїння не переводять ся на Українї ріжні народнї рухи, то дрібнїйші, в видї розбійничих ватаг, то більші, що нераз переходили в народнї повстання, захоплювали велику територію, так що тільки за помічю чужих військ удавало ся Полякам сї повстання гасити. Одначе не тільки такі більші повстання, але й ті розбійничі ватаги, що нишпорили головно на пограничах — росийськім, молдавськім, угорськім, мали за собою спочутє народне, по-
