тягарами селянством та темним і бідним сїльським духовенством, а відгомони ширших рухів народнїх з иньшої України сюди ще слабше долїтали. З ранньої пори в ролї привілєґіованої людности зявляють ся і тут чужі елєменти: угорські, нїмецькі, католицькі духовні; українська людність спинила ся в ролї підданих кріпаків, навіть сїльське духовенство було з кріпаків же і сїльський піп мусїв відбувати панщину: його відривали від олтаря для якої небудь роботи і задавали хлосту як кождому иньшому кріпакови. Все що підіймало ся над сим сїрим рівенем, звичайно відривало ся від свого народу ранїйше чи пізнїйше, пристаючи до панів-Угрів.
Одиноким проявом національним і заразом — єдиним національним звязком була тут віра, як і в сусїднїй Галичинї. Довгий час закарпатські землї одначе не мали своєї орґанізованої православної церкви, мабуть стояли під зверхністю перемиських владиків, що й пізнїйше не раз розтягають свої впливи на закарпатські парафії. Відомостей про церковне житє з давнїйших столїть також маємо дуже мало: вони стають трохи богатші тільки з часів унїї и боротьби нею викликаної, і тодї в перше кидають світло на тамошнє житє. З памяток письменности XVII–XVIII вв. бачимо, що закарпатські землї жили одним спільним духовим житєм з сусїднїми галицькими землями: ті самі твори і рукописи поширювали ся тут і там, і така спільність між ними, розумієть ся, мусїла істнувати й ранїйше. Релїґійними центрами закарпатських сторін виступають головно два монастирі: св. Миколая на Чернечій горі в Мукачеві, в Бережській сто́лицї, і св. Михайла в Грушеві в Мармароській сто́лицї. Фундатором Мукачівського монастиря вважали Федора Коріатовича. По тім як Витовт відібрав у нього Поділє, він оселив ся на Угорщинї, дістав в державу Мукачів, був намісником бережським, і в пізнїйшій памяти угорських Українцїв, як замітна історична особа, став початком, не тільки ріжних національних інституцій,
