перейнявши разом з церковними книгами також і книги законів візантийських, пробували на грецький взірець і у нас завести такі кари на смерть та калїченнє, але не приймали того люде. Карали грошима, сажали до вязницї, в найгіршім разї оддавали в неволю, щоб відробив працею свою провину, але крови проливати, на житє чоловіка наставати не любили. Що иньшого на війнї, там уже як прийшло ся — то вже, казали, суд божий. Але калїчити чоловіка й життя позбавляти — не любили того.
._c._40.jpg)
Ясними і веселими очима дивили ся на світ божий. Не знали темних, суворих богів, що напосїдають ся на щастє чоловіка. Вище всього славили й шанували світло і тепло світове, що дає себе знати в сонцї, в теплї, в буйній ростинности, в усїм житю природи. Прокопій оповідає про Антів і Словен своїх часів, що вони шанують єдиного бога, себто бога неба, що посилає світло і блискавицю. Здаєть ся, його називали Сварогом. Пізнїйшими часами ріжні прояви сили того свого світлого бога називали ріжними йменнями. Іменем Хорса і Даждь бога, себто подателя всього добра, називали сонце. Іменем Перуна грізну силу громовинну, що гремить і бушує в бурю. Огонь називали Сварожичем, сином великого Сварога, небесного світла й огня соняшного або блискавичного. До старших богів належав також Велес або Волос, „скотїй бог“ оборонець худоби. Всї вони звали ся богами — се слово означає добро, благо (звідти такі слова як богатий, збоже, і убогий — такий що не має добра), а далї значило подателя всього доброго. Ті боги й по заведенню християнства зістали ся в віруваннях нашого люду, тільки покрили ся йменнями святих християнських: так ріжні вірування з Перуна перейшли на Іллю, з Велеса на св. Власія, і таке иньше.
Але окрім таких головних богів давнїй Українець бачив наоколо себе силу всяких живих істот; мабуть їх звали бісами, і се імя тодї не значило чогось доконче злого, і тільки потім християнські духовні
