не журили ся зовсїм про мову народню, її чистоту і правильність. Українські письменники XVII–XVIII вв. пишають ся церковно-словянщиною, а до народньої мови звертають ся в ужитку буденнім, в листуванню, в записках, в віршах і жартах.
Теж саме бачимо і що до самого змісту, що до тем писань. Школа українська зложила ся під впливами релїґійної боротьби і всю увагу свою звертала на школеннє богословське і полємічне; все иньше служило другорядним додатком — історія, лїтература, і ще меньше науки природні і математичні. Книжність майже виключно була церковна. З рукописного матеріалу бачимо, що люде дуже інтересували ся історією, списували старі лїтописи (маємо цілий ряд українських відписів з старого збірника лїтописей київських і галицько-волинських), складали хронїки близшого до них часу й історичні збірки. Але з сього нічого не було надруковано, окрім одного однїсїнького „Синопсиса“ — коротенької історії Руси, зложеної в Печерській Лаврі, дуже мертво і неповно (історія козаччини, боротьба з Польщею і вся новійша історія України проминені в ній майже цїлком). За браком иньшої книжки, а може й завдяки такій своїй „серіозности“ ся книжка була видана кілька разів (перше вид. 1674 р.), тим часом иньші, далеко цїннїйші і цїкавійші річи зістали ся в рукописях. Історичне письменство було взагалі досить богате, до наших часів заховали ся такі прецїкаві річи як Львівська лїтопись про події першої половини XVII в., лїтопись Са-
