гадувала, то літом 1723 р. цар дав таку відповідь, що справа гетьманського вибору зовсїм відкладена не знати до якого часу. Цар писав в тім указї, що царське правительство підшукує особливо вірного і певного чоловіка на гетьманство, вважаючи на те, що „від часів першого гетьмана Богдана Хмельницького аж до Скоропадського всї гетьмани виявили себе зрадниками“, і не належить цареви про се докучати, „бо тим часом визначене Українї правительствоі в ділах нема замішки“. Сими словами грізний цар не тільки відкладав справу, але й нагадувати про неї забороняв. Гетьманство мало бути скасоване очевидно — на завсїди.
Але те що настало по скасованню гетьманства змушувало українське громадянство гірко жалувати за гетьманами. Хоч царське правительство справу так обертало, мовляв усе робить ся для кращого порядку і для охорони народу від кривд старшинських, але на дїлї нові великоруські, правителї не приносили нїякого порядку анї полекші народови, навпаки ще більше кривд, насильства і всякого обтяження народови прибувало, і всї жалували, що нема кому за нарід, за Україну стати — нема голови, нема гетьмана.
Голова нової колєґії Велямінов поводив ся як правдивий старший, давав накази старшинї, всїм роспоряджав ся, на самого Полуботка, гетьмана наказного, кричав як на свого підвладного: „Що твоя служба проти моєї? знаєш, що я бріґадір і президент (колєґії), а ти проти мене нїщо!“ Старшинї похваляв ся, що так їх зігне, що тріснуть; а На пригадки про старі права українські кричав: „уж ваші давнини велено перемінити, а поступати з вами по новому, — я вам указ!“ Коли так поводили ся з наказним гетьманом і ґенеральною старшиною, то можна собі уявити, як ставили ся сї великоруські начальники, почувши свою силу, до низшої старшини і до простих людей. Колєґія позаводила небувалі податки і збори, против давнїйших прав, і роспоряжала тими сумами самовільно. Полковники з Великоросів, покладаючи ся на те, що правительство за них завсїди постоїть, — допускали ся ще більших самовільств і кривд, нїж Українцї. Далї своєволили росийські військові, обїдали нарід постої. А козаків далї посилано великими партиями на далекі роботи, де вони гинули як мухи від тяжкої і непривичної роботи, від незвичайного повітря і страви. Трапляло ся, що з пяти-десяти тисяч, що посилали ся на ті роботи, гинула на місцї третина, половина, а решта вертали ся калїками. Рахують, що за пять літ 1721–5 отак згинуло на тих роботах — на Ладозькім каналї, на Кавказї, на Волзї, до двадцяти тисяч козаків!…
Полуботок, чоловік енерґічний і перейнятий любовю до свого краю, не міг дивити ся на се. Вважаючи, що за притоку до ламання
